ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ - ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ. Історичний екскурс.

Виконання рішень суду є як невід'ємною частиною права на справедливий суд та показником поваги до держави, оскільки правосуддя вважається таким, що відбулось тільки якщо рішення суду виконане. Реальне виконання рішення суду сприяє втіленню законів у життя та зміцненню їх авторитету, судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси громадян, окрім того є завершальною стадією судового провадження. Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина «судового процесу» для реалізації статті 6 Європейської конвенції з прав людини, якою передбачено виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними.

В Україні Державна виконавча служба є єдиним органом державної влади на який покладено примусове виконання рішень. Посадовою особою органів державної виконавчої служби, яка здійснює примусове виконання рішень є державний виконавець, який зобов'язаний вживати передбачених заходів примусового виконання, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Історія боргових зобов'язань нараховує не одне тисячоліття. На різних етапах розвитку держави застосовувались різні методи стягнення боргів і завжди були люди які на різних підставах боролись з боржниками.

Наявність системи примусового виконання рішень є ознакою державності та невід'ємною складовою будь-якої держави. Україна не є винятком у цій справі. Простежуючи історичний розвиток примусового виконання рішень спеціально створеними суб'єктами на території нинішньої України, важливо зазначити той факт, що судові рішення виконувалися не тільки державними чиновниками, але і поліцейськими підрозділами, і навіть військовими. Вперше судові виконавці згадуються в «Руській Правді» - першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм складена в Київській державі у XI-XII ст. на основі звичаєвого права. Ця історико - культурна пам'ятка дійшла до нас у трьох редакціях - Коротка (Краткая) Правда, Велика (Пространная) Правда та Скорочена Правда - і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. Згадування в нормативних актах Х-го століття судових виконавців (ябедників) слід віднести до діяльності княгині Ольги.

Так, статтею 1 Короткої Правди зазначено: "аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябедник, любо мечник... то 40 гривен положити за нь". Сенс цієї статті полягає в захисті судових виконавців та інших князівських службовців від посягань на їх життя, у першу чергу, з боку закабалених общинників. Ябедники - це дружинники, вояки, на яких додатково покладений обов'язок реалізовувати судові та князівські рішення. Штраф за вбивство ябедника та будь-якого іншого дружинника стали називати "вірою". В цьому уставі Ольги вперше для вітчизняного законодавства можна знайти сліди варязької термінології: ябедник - від давньоскандинавського «aembaet».Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом «кормління», тобто за рахунок місцевого населення Давньої Русі (історична територія України). Майже до середини ХVІ сторіччя князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов'язував населення їх утримувати ("кормити")упродовж усього періоду служби. "Корм" брався натурою або у вигляді різних поборів.Норми права цього періоду вже відходять від принципу кровної помсти і у якості покарання за переважною більшістю кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф.Треба відзначити, що за Великою Правдою, відрахування князівським адміністраторам провадились у розмірі 20 % від суми штрафу. Разом з тим, Псковська Судна Грамота, що широко використовувала основу Руської Правди, творчо опрацьовуючи її текст стосовно умов давнього Пскова, зазначала, що судовим виконавцям належить сплачувати при стягненні штрафу 4 деньги.

З подальшим історичним і правовим розвитком Київської Русі та виданням однієї з частин Великої Правди під назвою «Суд Ярославль Володимеречь. Правда руськая» права судових чиновників і судових виконавців отримали "мечники", які раніше здійснювали стягнення данини та князівських штрафів. В ХІІ сторіччі в Великій Правді замість ябедника та мечника згадується "тивун бояреск" і водночас з цим, завершено перехід статусу судового виконавця від вояка до чиновника. Князівський Судебник ХІІІ сторіччя визнавав 2 види судових виконавців - приставів та підвойських судних грамот.

З тексту Псковської судної грамоти видно, що приїзд пристава в дім будь-якого жителя Пскова був справжнім лихом для останнього. Це вбачається з статті 98 Псковської судної грамоти:"А который человек с приставом приедет на двор татя имать и татбы искать, или длъжника имать (для арешту злодія або для розшуку в справах стосовно крадіжок, або для арешту боржника), а жонка в то время детя выверже (буде викидень), да пристава учнет головшинной окладати, или исца (почне обвинувачувати пристава або позивача у вбивстві), ино в том головшины нет (то це вбивством не вважається)".

За Новгородською і Псковською судними грамотами стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника.

Слід зазначити, що в історії України були певні періоди, які історики називають періодами української державності, коли землі України були підпорядковані Великому князівству Литовському, а згодом приєднані до Польщі. Тож на формування правової системи України вплинуло законодавство Литви і Німеччини - зокрема Литовські статути і Магдебурзьке право.

У Магдебурзькому праві цього періоду чітко визначено статус судового виконавця. Він обирався суддею з числа вільних громадян, мав право «брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь якої людини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням» та отримував платню за рахунок боржників.

За часів панування на українських землях польсько-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили.

Проте головний вплив на розвиток та становлення інституту судових виконавців був все ж таки з боку законодавства Російської Імперії.

Так за «Укладення 1649р.» пристав проводив виконавчі дії під керівництвом воєвод, він посадова особа, доставляє повістки про виклик до суду, здійснює примусовий привід відповідача, бере участь у виїмці речових доказів у обвинувачених, стереже злочинців з яких стягувалися збитки.

У разі втечі грабіжника, майнова відповідальність покладалась на пристава, який не забезпечив охорону затриманого. Проте були розширені його повноваження на випадок опору боржника: якщо боржник сховається у себе в поселенні або буде чинити супротив, приставу надавалось право взяти у воєводи стрільців, пушкарів і захисників скільки потрібно для арешту ослушника.

За неналежне виконання своїх обов'язків пристав підлягав дисциплінарній (відсторонення від посади, звільнення зі служби), кримінальній (биттю батогами) та матеріальній (відшкодування збитків) відповідальності.

За часів Петра I пристав стає царським чиновником.

1 серпня 1737 року видається Указ, який зобов'язував "несостоятельных должников" незалежно від суми боргу, відпрацьовувати стягувачам борг, кредитор отримав право викупати "несостоятельных должников", і тільки, якщо стягувач відмовлявся від боржника, його висилали до Сибіру. На підставі згаданого Указу, у випадку неповернення боргу у зазначений строк, заставне майно боржника підлягало примусовому продажу.

Згідно «Статутом Благочиння» 1782 р. посада пристава була скасована. Органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих. Детальніше права стягувача та діяльність поліції з провадження стягнень та застосування заходів примусового виконання була регламентована у 1832 році "Сводом законов Российской империи" та "Положенням про порядок опису, оцінки та публічного продажу майна". Стягувач отримав право подавати звернення щодо стягнення на рухоме та нерухоме майно боржника, а також на вирахування з платні та оренди, відпрацювання боргу.

Найбільш продуктивним періодом у формуванні інституту примусового виконання рішень можна вважати другу половину XIX сторіччя, оскільки, починаючи з 1864 року, цар Олександр II розпочав масштабну судову реформу. Основоположними документами цього періоду стали "Учреждение судебных установлений" (далі по тексту - УСУ), "Устав гражданского судопроизводства" (УГС), "Устав уголовного судопроизводства" (УУС) від 20 листопада 1864 року. Крім офіційних документів була розроблена значна кількість рекомендацій та посібників щодо діяльності судових приставів по здійсненню стягнення, які мали неофіційний характер.

Судові статути 1864 року закріплюють один з базових принципів по забезпеченню прав стягувача, а саме: принцип диспозитивності, який виявлявся у тому, що судові рішення виконувалися лише за бажанням стягувача. Стягувач, який бажав виконати рішення, повинен був звернутися до суду, що ухвалив рішення, з усним або письмовим проханням про видачу йому виконавчого листа. Отримавши виконавчий лист, він звертався з усним або письмовим проханням до голови відповідного суду про призначення судового пристава. Призначався судовий пристав приступав до виконання рішення негайно після отримання виконавчого листа, який видавався йому або ж позивачеві для передачі відповідному приставу. Судовий пристав був зобов'язаний повідомляти голову суду про всі обрані способи виконання рішення, а також про його відстрочку.

При вступі на посаду судовий пристав приймав присягу, під час проголошення якої був присутній священник. Текст присяги був наступного змісту: «Зобов’язуюсь і присягаю Всемогутнім Богом, перед святим Його Євангелієм і животворящим хрестом Господнім, зберігати вірність його Імператорській Величності Государеві Імператорові Самодержавцу, чесно і сумлінно виконувати всі обов’язки такою, що приймається мною на себе посади і що всі, що відносяться до цих пір обов’язків закони і правила, розпорядження і доручення не перевищувати наданій мені владі і не заподіювати з наміром нікому збитку або збитків, а навпроти увірені мені інтереси захищати як свої власні, незважаючи, що я всьому цьому повинен буду дати відповідь перед законом і перед Богом на Страшному суді Його. У посвячення цього цілую слова і хрест Рятівника мого. Амінь».

Призначення на посаду здійснювалося головою відповідного суду. Судові пристави перебували на державній службі, мали класні чини. Під час вступу на службу пристав отримував знак посади і печатку (спочатку на ній було вказано лише судовий орган, пізніше печатки стали іменні, доповнювалися іменними бланками); три прошнуровані книги: обліку вхідної та вихідної кореспонденції і грошову прибутково-видаткову книгу.

Під час вступу на службу до приставів пред’являли низку вимог: Судовими приставами не могли бути особи, що не досягли 21 року, іноземці, оголошені неспроможними боржниками та ті, що були під слідством і судом. Кандидат на посаду пристава спочатку виконував свої обов’язки протягом року, а потім за умови належного виконання затверджувався на посаді. При цьому було потрібне внесення кандидатом грошової застави для забезпечення відшкодування збитків, які могли бути їм заподіяні. Пристав не міг поміняти місце проживання без дозволу голови суду. Приставам призначалася місячна платня, але вона забезпечувалася власним заробітком самого пристава.

Супротив судовому приставу надавав йому право призвати на допомогу поліцію і навіть військову силу. Нанесення судовому приставу під час виконання їм службових обов’язків образи і будь яка непокора його законним вимогам вважалося злочином проти влади. За супротив при виконанні судових рішень, інших розпоряджень влади а також інших законних дій судових приставів винні особи карались, зокрема, позбавленням всіх прав, засланням на каторжні роботи на строк від 4 до 6 років, засланням до Сибіру на поселення, віданню в арештантську роту, тощо. Таким чином закон досить суворо захищав осіб які виконували судові рішення.

Приблизно такий порядок примусового виконання судових рішень діяв у царській Росії аж до 1917 року.

Інститут судових приставів був скасований після Жовтневої революції одночасно зі старою судовою системою царської Росії, про що йшлося в Декреті РНК РРФСР «Про суд» № 2. У перші місяці існування радянської влади нові органи виконання судових рішень організовувались з ініціативи народу й виконували їх різні органи. Рішення судів у цивільних справах і вироки в кримінальних справах виконувались судовими виконавцями, органами міліції, волосними й сільськими виконкомами.

Першим законодавчим актом про суд Української РСР була Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про запровадження народного суду», яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів. Інститут судових виконавців у часи Радянської влади вперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди й революційні трибунали Української РСР, що затверджувалось Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р. для сприяння народним судам у діяльності по виконанню судових рішень.

Судовий виконавець - штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так саме, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату й надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувалися люди, які згодні були на будь-які умови заради хоч якогось заробітку. Тому й вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилося. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, який складав загальний фонд винагород судовому виконавцеві губернії, але переважна частина направлялася на користь державі. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо.

З винагороди що виплачувалась судовому виконавцю 20% утримувалось для винагороди діловоду даного судового виконавця.

12 червня 1924 року було затверджено Декрет «Щодо такси оплати дій судових виконавців по виконанню рішень та визначень», яким визначено, що за доставленя повідомлень боржникам, яким присуджено штраф за кожне повідомлення: при сумі стягнення чи вартості розшукуваного майна – 1/ 10 % (якщо стягнення у розмірі 200 - 1000 рублів) з суми стягнення; 1/8 % (якщо стягнення у розмірі від 1000 - 10000 рублів) з суми стягнення; 1/6% (якщо стягнення у розмірі вище 10000 рублів) з суми стягнення. За здійснення опису майна без оцінювання, або з оцінкою, за перевірку опису майна, на накладання печатки на описане майно, за публічні торги, за видачу копій опису майна, при здійснені проваджу вальних дій поза місцем знаходження судового виконавця стягувалися фіксовані ставки на користь судового виконавця.

Також відзначалося, що з сум, які стягувалися з боржників – 75 % потрапляло у доход держав, за розрахунками Народного Комісаріату Юстицію, останні – 25 % потрапляли у загальний фонд для нагородження судових виконавців даної губернії. У випадках здійснення виконавчого провадження іншими органами (міліцією, волосною владою тощо) – 75 % зборів потрапляють у доход держави, а 25 % за розрахунками Народного Комісаріату Внутрішніх справ на винагороду фактичним виконавцям.

Судовим виконавцем міг бути призначений громадянин, який мав виборчі права та пропрацював на будь якій посаді в органах радянської юстиції або склав іспит у губернському суді. Судові виконавці призначались на посаду та звільнялись з посади за розпорядженням голови губернського суду.

Слід зазначити що судові виконавці досить активно працювали в період Непу, у зв'язку з пожвавленням ділового обороту, виконуючи рішення судів та судові накази по цивільним справам, виконавчі написи нотаріусів, рішення арбітражних та земельних комісій, третейських судів та інші акти.

Перший ЦПК УРСР був затверджений ВЦИКом 30 липня 1924 р., у якому значна частина присвячувалась регламентації примусового виконання судових рішень.

Наркомюст УРСР у листопаді 1927 р. видав «Наказ судовим виконавцям», який за своєю структурою й змістом (200 статей об'єднувались в 15-ти розділах) був повним і самостійним кодексом судових виконавців, хоча й видавався як підзаконний акт.

Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік і встановив, що у призначаються Наркомом юстиції союзної республіки, а в автономних - Наркомом юстиції автономної республіки. Однак, у зв'язку з тім, що ЦПК не передбачав усіх питань виконання, він потребував доповнення шляхом видання відповідних Інструкцій.

Так, «Інструкція про порядок виконання судових рішень» була затверджена НКЮ СРСР 28 вересня 1939 р., «Положення про Наркомат юстиції УРСР» було прийнято 27 грудня 1939 р., яким передбачалось створення в складі НКЮ відділ судових виконавців. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1955 р. «Про порядок призначення судових виконавців» було встановлено, що судові виконавці перебувають тільки при народних судах, а Закон «Про судоустрій УРСР» від 30 липня 1960 р. остаточно визначив, що судові виконавці перебувають при районних (міських) народних судах і призначаються головою обласного суду за поданням народних суддів або голів районних (міських) народних судів.

ЦПК УРСР 1963 р. встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу - суднового виконавця, надавши право участі громадськості в стадії суднового виконання, розширив об'єкт стягнення, урегулював питання про порядок виконання судових рішень, за якими відповідач зобов'язаний виконати певні дії на користь стягувача, встановив подвійний порядок оскарження дій суднового виконавця. Система органів суднового виконання складалась також із органів Державного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівняних до них платежів. Тобто судовий виконавець уособлював в собі державний орган, наділявся правосуб’єктністю держави, відповідно до цього структура, яка функціонально виконувала виконавчо-розпорядчі дії щодо примусового виконання рішень фактично визначалася робочим «апаратом» при судовому виконавці. В цьому випадку було поєднано правосуб’єктності органу і правосуб’єктності посадової особи. Загальне поняття єдиноначальності зводилося до розуміння його як принципу і методу управління шляхом персонального вирішення судовим виконавцем компетенції, очолюваного напрямку діяльності, та прийняття розпоряджень в межах компетенції, це забезпечувало повноту влади зазначеного суб’єкта та його особисту відповідальність за діяльність апарату. Тоді судовий виконавець виконуючи функції органу управління в свою чергу повинен був здійснювати функції через скерування роботи органом, шляхом делегування відповідних повноважень апарату або створення допоміжних структур. Різниця компетенції такого суб’єкта полягає у тому, що на відміну від часткового розмежування повноважень з одночасним поєднанням відповідальності, зазначена позиція давала змогу чітко визначити, які функції покладено на судового виконавця, якою компетенцією вони наділені, яке місце в управлінській системі вони займають. Тобто вказаний суб’єкт був зобов’язаний так скерувати роботу апарату, щоб усі притаманні функції виконувалися, а за умови «правильного добору кадрів в одноособовому органі можливо дуже оперативно приймати рішення та швидко їх застосовувати до конкретних обставин. Тобто відсутність управлінської піраміди давала можливість швидкого та якісного виконання щодо поставлених завдань. Керівник у цьому випадку виступав не як «керівник своїх підлеглих», контролюючи їх діяльність та виконуючи функції адміністратора, а як особа, на якій базувалася діяльність органу в цілому. І як логічний підсумок, встановлення відповідальності, яку повинні були нести судові виконавці за невиконання або неналежне виконання закріплених саме за ними вимог.

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР затвердила Інструкцію «Про порядок виконання судових рішень», а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція «Про порядок виконання судових рішень», якою регламентовано процесуальні дії судового виконавця.

Законом України «Про судоустрій України» 1981 року визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими для виконання на території України.

Обов’язковість виконання на території України рішень судів іноземних держав визначається міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Примусове виконання судових рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на районні, міські (міста обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби, які входять до системи органів Міністерства юстиції України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність.

15 листопаду 1985 р. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена інструкція «Про виконавче провадження», що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження.

Крім того, виконання судових рішень також регулювалось розділом 5 Цивільного процесуального кодексу України від 18.07.1963 року (з подальшими змінами), який встановлював, що виконавче провадження втілене в особі єдиного державного органу – судового виконавця. Система органів судового виконання складалась також із органів Державного банку СРСР і органів, що виконували рішення про стягнення з громадян недоїмок по податках та прирівняних до них платежів.

З утворенням самостійної і незалежної України змін у законодавстві щодо регулювання інституту примусового виконання рішень та суб’єкту примусового виконання рішень так і не відбулось. Тривалий час поза увагою законодавця в цьому плані залишались новоутворені суб'єкти підприємницької діяльності, особливо юридичні особи, зміст заходів примусового виконання став застарілим і не відповідав реаліям життя та змінам у суспільному розвитку держави, і, особливо, в тільки прийнятому на той час законодавстві з інших галузей права.

Крім розділу V ЦПК України 1963 року, основним нормативно-правовим актом, який досить детально регулював норми виконавчого провадження, залишалась чинною ще й Інструкція колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 року, що не витримувала ніякої критики.

Внаслідок цього авторитет судових виконавців, і навіть судів, значно знизився, а кредитори прагнули вирішити питання, які виникали щодо виконавчого провадження, шляхом звернення до кримінальних структур, де рішення завжди виконувались не тільки своєчасно, але й у повному обсязі. При цьому порушувались проголошені Конституцією України 1996 року гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Але саме в умовах ринкової економіки держава повинна була вжити заходів, які б поліпшили це становище.

На превеликий жаль, незалежній Україні знадобилось майже дев’ять років для того, щоб створити правове підґрунтя системи примусового виконання рішень публічних органів управління. Йдеться про прийняття Верховною Радою України базових законів «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження» та інших.

Формування інституту примусового виконання рішень в Україні та затвердження правового статусу суб’єкта виконання примусових рішень відбувалося поступово. Між окремими етапами проходив значний проміжок часу, що породжувало повсякденні труднощі, пов’язані із виконанням рішень публічних органів управління. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову юридично відбувся в 1996 році, одночасно із прийняттям Конституції України. Сам процес поділу, а особливо побудова відповідної системи органів влади, характеризувався відповідними етапами становлення.

Так, утворення державної виконавчої служби у системі органів Міністерства юстиції України стало заміною існуючого раніше інституту судових виконавців, які діяли у складі судової системи України і фактично відносилися до районних судів загальної юрисдикції.

24 березня 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу», на яку було покладено завдання своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень.

Відповідно до цього, Наказом Міністерства юстиції України «Про створення відділів державної виконавчої служби та скорочення посад старших судових виконавців та судових виконавців» від 19 листопада 1998 року на виконання вищевказаного закону скорочено посади старших судових виконавців та судових виконавців – утворено відділи державної виконавчої служби.

Закон України «Про виконавче провадження», який визначив умови і порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був прийнятий у 1999 році, тобто майже через рік після утворення державної виконавчої служби. До прийняття вказаного Закону державні виконавці діяли відповідно до Інструкції про виконавче провадження, затвердженої наказом Міністерства юстиції СРСР від 15.11.1985 № 22, і в своїй діяльності керувалися більшою мірою цивільно-процесуальним законодавством, яке визначало діяльність судових виконавців.

У 2005 році на виконання Указу Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701 «Питання Міністерства юстиції України», постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2005 р. № 320 «Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України» та Закону України від 23 червня 2005 р. № 2716-IV «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» відбулося реформування системи органів державної виконавчої служби».

Наказами Міністерства юстиції від 18 серпня 2005 р. № 1474/к та від 19 серпня 2005 р. № 1482/к ліквідовано Департамент державної виконавчої служби, як структурний підрозділ центрального апарату Міністерства юстиції та відділи державної виконавчої служби, як структурні підрозділи територіальних управлінь юстиції та утворено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління.

Як зазначила прес-служба Міністерства юстиції України, «пунктом 6.9 Резолюції 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо України, ухваленої на жовтневій сесії ПАРЄ, одним із значних досягнень прогресу в Україні визначено прийняття у червні 2005 року закону, що «посилює діяльність державної служби виконання судових рішень у некримінальних справах». Таким чином, прийняття Закону України «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу та «Про виконавче провадження» від 23 червня 2005 р. №2716- IV Парламентська Асамблея Ради Європи визнала позитивним досягненням України».

Метою реформування, як зазначав екс-міністр юстиції Роман Зварич, було те, що «на місцях виконавча служба фактично підпорядкована органам місцевої влади, з одного боку, а з іншого, – триває втручання самих суддів у роботу місцевої влади. Виконавчу службу треба вивести на такий рівень, який унеможливить втручання з боку Генпрокуратури, місцевої влади. Пан Зварич повідомив, що ініціює перетворення виконавчої служби на окремий урядовий орган, який буде виведений з-під юрисдикції органів юстиції і підпорядковуватиметься винятково міністру юстиції».

З цього приводу необхідно зазначити, що в цій само резолюції є й таке: «вітаючи широку програму реформ нового керівництва (України), ПАРЕ, однак, підкреслює, що ні постреволюційна ситуація, ні наступні вибори не повинні слугувати виправданням для поспішних рішень, (...) та ігнорування демократичних норм і стандартів у галузі прав людини».

Департамент державної виконавчої служби у статусі урядового органу публічного управління, який підпорядкований Міністерству юстиції України, проіснував дуже не довго. 16 листопада 2006 року постановою Кабінету Міністрів України було ліквідовано Департамент державної виконавчої служби у зазначеному статусі. Установлено, що Міністерство юстиції України є правонаступником Департаменту державної виконавчої служби. Ця постанова вступила одночасно в дію з законом України «Про внесення змін та доповнень до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Виконавче провадження» щодо реформування державної виконавчої служби Положення про Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 711 скасовано постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2006 року.

Указом Президента України від 09.12.2010 “Про оптимізацію системи центральних органів влади” створена Державна виконавча служба, діяльність якої буде спрямовувати і координувати Кабінет Міністрів України через Міністра юстиції України. Відповідно в регіонах України утворено управління державної виконавчої служби які входять до складу головних управлінь юстиції а також дію відділи державної виконавчої служби відповідних районних, районних у містах, міських, міськрайонних управлінь юстиції.

На теперішній час на території Миколаївської області діють 24 відділи державної виконавчої служби та відділ примусового виконання рішень управління ДВС в яких за штатним розписом передбачено 233 посад державних виконавців.

Сьогодні триває робота на вдосконалення механізмів виконавчого провадження, і якщо подальші реформи будуть проводитися за активної участі професійного юридичного співтовариства, ми отримаємо максимальний відсоток виконання судових рішень.

Не будемо забувати нашу історію. Адже оцінка історичних фактів дозволяє по новому дивитись на сучасні процеси розвитку правової системи України. А досвід минулих століть дає чітке розуміння того, що з допомогою використання меча і батога, звичайно, можна змусити боржника повернути борг, але основною і найбільш ефективною зброєю в цій роботі є законні заходи примусового виконання.

 

 

 

Заступник начальника управління

державної виконавчої служби Головного

управління юстиції у Миколаївській області

Романчук С. М.

 

 

Угору